Время не ждёт

Отець Роман Мануляк, з котрим ми знімали програму познайомив нас з героєм нинішнього випуску – Володимиром Дурнєвим. Людиною, котра втратила зір та частково слух, проте не здалася, не зламалася і сьогодні значну частину часу та сил витрачає на допомогу людям, які також не мають зору.   Володимир народився і виріс в Росії, проте одружився, обвінчався, живе і виховує дітей в Україні, у Львові. Йому дуже личить вишиванка. Він масажист. Цій людині Богом даровано відчувати те, чого не бачать очі. Під час екскурсії Центром реабілітації незрячих, що провів нам Володимир, ми неодноразово забували про те, що ця людина не бачить, настільки вправно він порався з усім. Гра в шахи, спеціальні освітні програми, курси масажу, побутові навички, приготування їжі – це далеко не повний перелік того, чому навчають в Центрі, котрим Володимир цілком заслужено пишається. І отець Роман, і Володимир з таким теплом розповідають про тих людей, котрим допомагають. Мені важко назвати їх незрячими

« Ці руки, нічого (поки що) не вкрали. Ці руки захищають (поки що) Україну. А твої??? Що роблять твої руки, крім того, що тримають чарку , коли ти горлан и ш: « Слава Україні! » Любіть Україну і МОВУ її солов’їну! Кельт (трішки вкурвлений) Андрій Гуменюк. Що змусило творчу людину зануритися в кривавий бруд війни? Як художник, який живе в атмосфері краси та гармонії мистецтва, вирішив віддати не тільки творчу душу, а й тіло Україні? Людина, котра не може жити без інсуліну. Просто не виживе. Коли я почув цю історію, вона здалася мені фантастичною, нереальною. Було в цьому щось незрозуміле, неосяжне для мене. Може це просто жага адреналіну, гострих вражень? В одному я не сумнівався – «Сповідь» перед Нацією змусить цю людину розкритися, показати свою суть. Можливо, я так до кінця і не усвідомив свою Націю? Можливо, я зростав не в тій аурі українства, що виховує настільки глибоке відчуття УКРАЇНИ? Місто Лева має свою надзвичайну душу, що викохує своїх дітей аб

  « Молитва за незрячих » Господи, Отче наш милосердний! Я уклінно звертаюсь до Тебе з мольбою. Захисти і помилуй усіх Ти незрячих, Проведи по життю нас Своєю рукою. Дай нам, Боже, сили й терпіння Не впадати у відчай й зберегти свою гідність, Запали у серцях наших іскру любові, Величну прекрасну, – і схожу на Вічність. Хай любов ця зігріє зневірені душі, Хай розтопить той лід, що стискає нам груди. І в незрячих очах воскресить хай Надію, Що життя у нас кращим буде. Милий Боже! Я вірю, що слова ці почуєш. За незрячих усіх попросити я мушу. То ж , якщо не судилось нам бачить очима, – Дай нам бачити серцем І спаси наші душі! «Соціальне служіння для незрячих людей дуже потрібне. Воно потрібне і для духовенства, бо ми творимо добрі діла милостині. Ми співживемо, співплачемо, співрадіємо, співстраждаємо з незрячими людьми як духовні особи і бачимо, що їм потрібно. Вже за 5 років духівництва з незрячими я зрозумів, що їх не потрібно жаліти, а тр

Я більше не зможу жити без молитви. Вона необхідна мені, як повітря. Задихаюся без допомоги Всевишнього. Не можу надихатися Його мудрістю. Стою перед вінчальними іконами Матері Божої та Ісуса Христа, згадую тринадцять святих і завжди прошу Отця Небесного захистити Україну. Бачу в молитві своїй передову, засніжені окопи… Прошу за родини загиблих, молю за царство небесне. Зупини війну, Господи! Не карай так дітей своїх. Помилуй!   Щоранку та щовечора. Єрусалимські свічки плачуть під образами, щораз сильніше укріплюючи віру, полегшуючи біль моєї стражденної Нації. Наша нація вже не раз підіймалася. Воля або смерть. Піднімемося і цього разу. Здолаємо ворога. І зовнішнього, і внутрішнього. Безкомпромісна історія «ковтає» ненажерливих фарисеїв. Тим, хто живе лише сьогоднішнім, немає місця в майбутньому. В майбутньому України. Розвіється туман і раптом посеред світлого та божого дня ми побачимо величезну країну. Величну та красиву. Добру та надзвичайно лагідну. Ми, наче діт

  «Нехай воскресне Бог і розбіжаться вороги Його, і нехай біжать від лиця Його всі ненависники Його. Як щезає дим, нехай щезнуть, як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть біси від лиця тих, хто любить Бога і хто осіняє себе хресним знаменням і в радості промовляє: радуйся, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, що проганяєш бісів силою розп’ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа, що до пекла зійшов і подолав силу диявола, і дарував нам тебе, Хрест Свій Чесний, на прогнання всякого супротивника. О Пречесний і Животворчий Хресте Господній, помагай мені зі Святою Владичицею Дівою Богородицею й зо всіма святими завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь!» Споруда першого православного соборного Свято-Воскресенського храму Рівного проіснувала 150 років і згоріла в полум’ї страшної пожежі 12 червня 1881 року, яка знищила більшу частину міста. Закладання споруди Свято-Воскресенського соборного храму міста Рівного відбулось 30 серпня (старим стилем) 1890 року за участ

Гуляючи засніженими Карпатами раптом згадався мені госпіталь МВС у Львові. Милуючись краєвидами, повторював молитву, котрої так прагнула душа… …а на Сході над головами наших хлопців бойові вертольоти. Це особливе відчуття – підняти голову і замість чистого неба побачити дно залізного птаха. Може і не слід цього писати, але багатьом українцям, котрі забули, що в країні іде війна не завадило б відчути це на собі в якості «ліків від байдужості». Задля того, щоб усвідомити всю відповідальність тих, хто залишився в тилу перед героями, що перебувають на фронті. Перед тими, хто раніше за усіх усвідомив, що нікуди ховатися і неможливо заплющити очі на те, що ми зобов’язані захищати свою землю. Адже іншого виходу немає. Можна уникнути призову, сховатися від юридичної відповідальності, але не від відповідальності перед власною честю та совістю. Втекти від себе та не помітити цей біль, котрим переповнена Україна, не вийде. Молитва та шум військових вертольотів. Подумки повертаюс

Гуляючи засніженими Карпатами раптом згадався мені госпіталь МВС у Львові. Милуючись краєвидами, повторював молитву, котрої так прагнула душа… …а на Сході над головами наших хлопців бойові вертольоти. Це особливе відчуття – підняти голову і замість чистого неба побачити дно залізного птаха. Може і не слід цього писати, але багатьом українцям, котрі забули, що в країні іде війна не завадило б відчути це на собі в якості «ліків від байдужості». Задля того, щоб усвідомити всю відповідальність тих, хто залишився в тилу перед героями, що перебувають на фронті. Перед тими, хто раніше за усіх усвідомив, що нікуди ховатися і неможливо заплющити очі на те, що ми зобов’язані захищати свою землю. Адже іншого виходу немає. Можна уникнути призову, сховатися від юридичної відповідальності, але не від відповідальності перед власною честю та совістю. Втекти від себе та не помітити цей біль, котрим переповнена Україна, не вийде.   Молитва та шум військових вертольотів. Подумки повер

Бзова-Дацко Стефанія Володимирівна народилась 23 травня 1923 року в селі Гнильче Підгаєцького району Тернопільської області. В малі роки залишилась без батьків, і бездітна сім’я Мусія Івана Даниловича, директора друкарні зі Львова взяла Стефанію на виховання. Вийшла заміж за друкаря Миколу Дацко. У 1947році, була заарештована без суду і слідства. Спочатку була в тюрмі на Лонського у Львові, а потім відправлена до табору на 10 років у Воркуту. Там захворіла і її було відправлено помирати в табір смерті. В таборах була приблизно 5років. Після цього була відправлена на заслання в Казастан. Там була біля 3 років. Потім була відправлена на воз’єднання з сім’єю в Хабаровський край, куди був засланий її чоловік Микола. Відбувши заслання, повернулась у Львівську область, потім до Львова. Іван Васильович Мирон з високогірного села Росішка Рахівського району — сьогодні єдиний на Закарпатті, хто 25 років свого життя відбув у таборах ГУЛАГу. За те, що був проти поневолення українців,