Леонід Бицюра душею відчуває людей, котрі живуть з ним на одній землі – Олег Володарський
ВІЧЕ – збори
вільних людей у Давній Русі, на яких обговорювались і вирішувались важливі
громадські справи. Розвинулося з народних зібрань у східних слов’ян, описаних
візантійськими істориками VI століття.
Цей архаїчний інститут народовладдя набуває нових форм і змісту в часи
завершення будівництвава Давньоруської держави наприкінці X – поч. XI ст. Віче
уперше згадується під цією назвою в літописі біля 997 р. (Білгород). Зі
встановленням сильної князівської влади віче утвердилось як колективний орган
місцевого самоуправління, а з перебігом часу стало брати участь і в державних
справах. У 1024 в Києві віче відмовило братові Ярослава Мудрого Мстиславу
Володимировичу, який хотів сісти на престол; в 1068 р. скинуло київського князя
Ізяслава Ярославича і посадило полоцького князя Всеслава Брячиславича. Джерела
дають підстави вважати, що віче було органом надзвичайним, вирішувало
найважливіші питання міського і державного життя: війни і миру, закликання і
вигнання князів.
(За матеріалами https://uk.wikipedia.org/wiki/Вікіпедія:Проект:Енциклопедія_історії_України/Статті/Віче)
Заступник
міського голови міста Тернопіль Леонід Бицюра пізно вночі повернувся із
відрядження, а вже о сьомій ранку ми зустрілися в осередку тернопільської
«Просвіти», щоб знімати «Сповідь».
Кава.
Дві цигарки підряд. Чоловіча і щира бесіда. Розмова з людиною, котра присвятила
себе служінню Нації.
Багатогранна
людина – політик, письменник, юрист, еколог, продюсер. Все це грані цільної,
яскравої особистості – сильної, зібраної, цілеспрямованої, наче натягнута тятива.
Старі
наративи та налаштування суспільного життя сприймаються дірявим лахміттям на
фоні його усвідомлення і сприйняття майбутнього своєї країни. Він наче стріла
готовий зірватися в експедицію за своєю мрією. А його мрія проста і зрозуміла –
нова Україна.
Він
постійно серед людей. Навколо нього діти, волонтери, добровольці, священики,
митці, науковці. Дивлячись їм в очі, розмовляючи з ними, він розуміє і
відчуває, що потрібно змінювати формат соціального розвитку держави.
Він
знає свою націю. Любить її. І найважливіша грань цієї любові – він душею
відчуває людей, котрі живуть з ним на одній землі.
Сьогодні
ми не до кінця усвідомлюємо процеси, що відбуваються серед нас. Стратегії
майбутнього – це те, що у передових країнах ретельно планують, а потім
вибудовують, не шкодуючи ані коштів, ані зусиль. Це ті ідеї, навколо яких
об’єднується суспільство. А ми продовжуємо робити ту ж саму історичну помилку,
створюючи ідеї без стратегій, мету без методів і, як наслідок, замість того,
щоб об’єднатися заради майбутнього, знов і знов маємо «на два українці – три
гетьмани».
Велика
політика перетворюється на фальшиві ігрища інтегрованих манкуртів. Лише тому,
що ми самі це дозволяємо. Скільки крові, пролитої найкращими нації знадобилося
для того, щоб відродити в собі УКРАЇНСТВО? На превеликий жаль, недостатньо. Ми
намагаємося будувати майбутнє на повітряних замках шоколадних обіцянок, потім
на дотепних жартах і екранній харизмі вигаданого, неіснуючого персонажа.
А
що таке Україна? Де вона?! Саме з цим запитанням я їжджу Україною, намагаючись
відшукати її посеред нас. Відшукати в очах, в серцях, в душах. І знаходжу. Знов
і знов знаходжу. Ми, українці, Є. Ми тут. Ми разом із нацією.
Саме
тому «Сповідь» з Леонідом Бицюрою стала такою знаковою для мене. Етнічний українець,
котрий усвідомлює як завіти предків, так і відповідальність перед майбутніми
поколіннями.
Наша
сила в єдності. Та нам нав’язують, в нас культивують роз’єднання та розбрат.
Схід та Захід, православні та католики – все це штучні, уявні, неіснуючі перепони.
Так само як і численні політичні партії та платформи, у стінах яких стирчать
червоні вуха кремлівських ідеологів. Свідомість пересічного українця
перевернута догори дригом ворожими фейками, пропагандою та маніпуляцією. Саме
тому ми висимо в повітрі, безнадійно хапаючись то за шоколадних, то за зелених.
На
сцені політичного театру маріонетки розсипаються жартами, цукерками, лайкою та
порожніми словами, екзальтовано трясуть вилами та уявними гранатами. А за
кулісами цього театру абсурду досвідчені кукловоди руками цих же маріонеток
нарізають золоті батони нашого майбутнього собі в кишеню, спускаючи
передвиборчі обіцянки в золоті унітази.
Ми,
українці, ніколи не були монархістами. Цар та ручні бояри – це не наша, не
українська ідеологія. Це паразитична структура, котра має бути винищена.
ВІЧЕ.
Віче, як об’єднання сильних, самостійних, досвідчених, усвідомлених лідерів. Для
яких існує лише Бог і Україна. Інакше в нас не вийде. Вже 28 років не виходить.
Час
закулісних ігор минає. Нас змінив Майдан. Найкращі з нас мають забути про себе,
дивлячись в очі українцям, перед портретами Небесної Сотні, та перед фото
загиблих на цій війні мають взяти на себе відповідальність. Той, хто не
впорається – піде з гідністю. Сам. А ті, хто здужають, навіки будуть вписані в
нашу історію золотими літерами.
Інших
шляхів немає. Вони були перекриті тоді, коли розгодовані до українських
політичних лідерів комсомольці та піонери стали переналаштовувати націю з
тисячолітньою історією на обслуговуючий персонал для самопроголошеної еліти.
Ми
вже не маємо змоги пробачати політиканство. Є або НАЦІОНАЛІСТ з генетичним
правом стояти на варті інтересів Нації, захищаючи їх до останньої краплини
крові, сил та сталевої віри, або маріонетка, яка в руках досвідчених
ляльководів паразитує на нашій знекровленій Нації.
Зумієш
їх нарешті відрізнити, жовто-синій? Зумієш врешті-решт усвідомити, що ніхто не
прийде і не потягне нас за чуба до кращого майбутнього? В України є лише ми,
українці.
Ось
такими рядками вилилося відлуння «Сповіді» зі справжнім націоналістом Леонідом
Бицюрою. Діалог на двох рівнях – словами і душами. Зумій його почути,
жовто-синій. Тобі це вкрай необхідно.
Леонід Бицюра. «СПОВІДЬ»
– авторська програма Олега Володарського
Комментарии
Отправить комментарий