Время не ждёт

  Народна пісня Народна пісня, дума чи романс У душу ллється і заполоняє. Та заворожує, чаклує нас, І в саме серце раптом проникає. Сльоза накотиться, не зупинить… Десь винирне з душі неждано. Услід за піснею душа летить… А серце рветься невблаганно. Так солодко тоді душа щемить, А музика, мов хвиля, нагортає. Струна чарівна в серці забринить І ні для чого місця більш немає… А хвиля музики несе удаль. В ній розчинитись хочеться й летіти. У музиці життя, любов, печаль, Й душа стає, немов тендітні квіти. Народна пісня… Не страшний їй час! У ній звучання рідні й позитивні… Вона живе у кожному із нас, Мабуть-таки, на генетичнім рівні. Надія Красоткіна Вікторія Лемещенко , к ерівник фольклорного ансамблю «Горлиця» Прилуцького міського будинку культури Український фольклор  — це справжній «сік» індоєвропейської традиції, нектар світової культури, що увібрав у себе тисячолітню мудрість. Народні казки і легенди, танці і співанки, балади, прикмети, прислів’я, приказки — є безцінними кош

  « Криниці »  ті – жива душа народу «Існує легенда про те, як Бог роздавав кожному народові свої щедроти. Коли начебто все роздав, побачив гарну дівчину, яка скромно стояла в кутку. – А ти  хто  така? – запитав Бог. – Українка, – відповіла дівчина і засоромилася. – Що ж тобі подарувати? Мабуть, подарую пісню. З тих часів, кажуть, Україна повниться піснями. І уявити рідну землю без пісень не можливо. Учені вважають, що їх у нас понад три тисячі. Яким сірим було б життя без колядок, щедрівок узимку, без різдвяних вертепів, без великодніх веснянок, без купальського хороводу!   Велике багатство мудрості та краси передали нам предки, імена яких відійшли в небуття. Без усної народної творчості ми не могли б відчути силу таланту свого народу. І як добре, що тепер у вільній Українській державі це багатство повертається до нас. Невмируще художнє слово відкриває перед нами світ неповторний і чистий, як кринична вода, а ковток якої дає силу й мудрість. Тому як пагін зелен ий , що розпускається і

Було в жінки щастя… В ту весну далеку, дарунок від Бога принесли   лелеки – так довго жадану єдину дитину, мов сонечко яснеє, – крихітку-сина. Своє янголятко кохала, плекала, мов квітку, ростила, всю душу вкладала… Злетіли роки несподівано хутко – зростила орла одинока голубка. І сином своїм не натішиться мати! Їй тільки б радіти, онуків чекати… Війна!..   враз пекельним вогнем налетіла і  « градами »  душі людей обпалила. На фронті синок.   Від думок та від болю поси́віла враз…   але вірить у долю, з дороги не зводить заплакані очі – чекає синочка од ранку до ночі . А  ночі без сну – у молитвах до Бога: « Візьми МОЮ душу… за сина живого » … Та Бог не почув… не достукалась мати… Надіється, жде його… Звідки їй знати, що тіло схололо у полі далекім… вже й Богові душу віднесли лелеки… З любов ’ ю та смутком, з небесного раю синки споглядають – їх мами чекають! Хай гріють ці душі на край-небосхилі подяки і шани народної хвилі! Олег Гриценюк Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Акафіст святій великомучениці Катерині Ікос 11 Як світлоприємну свічку, через усічення мечем погашену, але на свічнику Небесному перед престолом Святої Тройці поставлену, бачили святі ангели. Поклонившись Тому, Хто живе у віках, отримали від Владики повеління дівственне тіло твоє на горі Синайській поховати, щоб не бачили його, як ти сама хотіла, вороги Господні. Ми ж пісню таку співаємо тобі: Радуйся, сонцеподібна діво, що на Небеса духом вознеслася; радуйся, бо ти Сіону Горнього досягнула.   Радуйся, вінець доброти в руках Господніх; радуйся, чаше, що від повноти Дому Господнього черпаєш радість.   Радуйся, бо до Скинії нерукотворної і вічної ти наблизилася; радуйся, бо ти на горі Закону спочиваєш тілом.   Радуйся, бо там ти сподобилася бачити шестя Бога на Синаї, Бога Яковового; радуйся, бо на місці богобачення Мойсеєвого ти перебуваєш. Радуйся, бо ти є ревності Ілліної указання; радуйся, купини неопалимої явлення.   Радуйся, діво, бо ти Діву Царицю, в ризи позолочені зодягнену, нас

Шлях до краєзнавства, за глибоким переконанням героя моєї оповіді   ― заслуженого діяча науки і техніки України, доктора філологічних   наук, професора Ніжинського державного університету імені Миколи   Гоголя Григорія Васильовича Самойленка, ― розпочинається із отієї   стежини, яка веде від батьківської   оселі у широкі незвідані світи… Спочатку до ставу, який вгніздився   поміж міжгір’ям, далі до діброви, що розпочиналася одразу ж за селом і була оповита численними легендами та переказами, які розповідала малому хлопчакові бабуся, а далі прийшов час осягнення власного родоводу, це вже за розповідями діда Максима, знаного в селі майстра-теслі. І усе це поєднувалося із матусиними піснями, які глибоко запали у дитяче серце з перших днів його свідомого існування на цьому світі. Саме так і народжувалося зацікавлення до вивчення історії та культури рідного краю. Але повернемося до витоків… Григорій Васильович Самойленко народився 1 травня 1935 року в селі Нові Петрівці, що на Київщині, в р